Неспішно історію пише пір’їна…

                                       Наталка Поклад   

                  ***   

Лежить у музеї невтомна пір΄їна,  

Та пам’ять людська все ж не зна забуття,  

Бо скрізь, де ступала ногою людина,

Є книга священна – то Книга буття. 

І пишуть ту книгу не роки – століття. 

Тут думи людей, що пішли в небуття, 

Тут щастя і радість, тут всі лихоліття, 

Висоти й падіння – в цій Книзі буття. 

                        * * *

Не за дальнiми горами,

Не за синiми морями,

А у нас це все було:

Заснували тут село,

Довго думали-гадали

I Кулажинцi назвали.

Поблизу рiка текла, З

валась Оржиця Гнила.

Де-Боплан – француз вiдомий,

Мабуть, вам також знайомий –

Вiн фортецi будував

I в селi нашiм бував,

Змалював його на картi,

Карта та уваги варта –

Їï знає увесь свiт,

Хоч минуло сотнi лiт.

А жили тут посполитi:

Бобилi, жiнки i дiти –

Так гласить унiверсал,

Той, що гетьман написав.

Гетьман був такий козацький – 

Йменувався Скоропадський,

Вiн сiльських сорок дворiв

В генеральний опис ввiв.

Жив тодi один сановник,

Був вiн лубенський полковник.

Гетьман довго не гадав –

І село подарував.Т

ой полковник був Маркович,

Звавсь Андрiй, багатий овоч.

Не орав він і не сіяв,

Мав сестру Анастасiю.

І красуня та сестра

Жiнка гетьману була.

Вона брату помагала

Й козаками керувала.

Гетьман так її кохав,

Що в усьому потурав.

Кажуть, так воно було:

Гетьманша оце село

Якось випросила брату

За маленьку дуже плату.

А Маркович був багатий,

Тут почав хазяйнувати.

Розрослось село поволi:

Була церква, поруч – школа,

Значився також шпиталь –

Фельдшер хворих тут приймав.

Так тривало сотнi лiт

Жив Марковичiв тут рiд:

Вiд Андрiя до Івана,

Що його жона Тетяна,

А помер Іван-отець,

Справи вiв син Василець

Хоч тодi ще малолiтнiй,

Та гуляка був всесвiтнiй:Д

обре пив, ще бiльше ïв,

А найдужче любив спiв.

Тут вино лилось рiкою,

Дворовим – не до спокою

.У селi хвороби й мор

А у пана є свiй хор,

В нiм спiвають мужики,

Всi таланти – крiпаки.

Тут сусiди i сусiдки,

Тут заморськi є наïдки,

Тут рiка з горiлки ллється,

Пан радiє i смiється:–

Ми щасливi i раденькi,

Нашi гостi дорогенькi,

Що знайшли до нас дорогу,

Вдячнi вам i вдячнi Богу.

Думав, буде вiчно жити,

Вiк гуляти, ïсти, пити…

Та в недiлю чи в четвер

Несподiвано помер.

Нагло смерть його прийшла:

Пан не встав із-за стола.

Лихо сталось з козаком:

Удавився гусаком.

Мав багато вiн синiв.

А ще бiльш було боргiв.

Сини землi продали

I борги всi вiддали.

Й через десять-двадцять лiт

Тут забули про цей рiд.

Так закiнчилось життя.

Але є Книга буття,

В нiй – не пан i його статки,

В пана славнi є нащадки.

Пам’ятають їх у нас,

І один з них – Опанас.

Кажуть, був талановитий

І не дуже гордовитий:

Босим бігав по росі –

Поважали його всі.

Він любив пісні співати,

Вмів і музику писати,

В приказках, казках кохався,

В нашій мові добре знався.

Літ багато вже пройшло –

Це б йому нині було

Дев’яносто і сто літ.

Нам його згадати слід.

                                         * * * 

   Великий рід Марковичів дав Україні багато видатних людей: державних діячів, вчених, письменників.   Прізвище Маркович патрімональне, тобто таке, що пішло від імені. Родоначальником роду був Марко. Він мав великі маєтності у Прилуках та Пирятині. У Марка було 8 дітей. Дочка Анастасія стала дружиною гетьмана Івана Скоропадського. Вона мала великий вплив на свого чоловіка, нерідко втручалась у державні справи. Козаки говорили: «Іван носить плахту, а Настя – булаву». Вона й допомогла своєму брату Андрію зайняти значне місце серед козацької старшини, разом з тим випросила у чоловіка для брата в подарунок село Кулажинці.   Андрій народився у Прилуках, був глухівським сотником, а у 1714 році призначений лубенським полковником. Відзначився великими здирства-ми, нахабно перебираючи до рук чужі грунти та хутори. Його дії викликали незадоволення у всій Україні і привели до його усунення новообраним гетьманом Данилом Апостолом. Розслідування підтвердило вину екс-полковника (тільки 1628 року на нього було подано 700 скарг від жителів лубенського полку). Марковича мали судити, але А. Маркович (1674-1747)знайшлися заступники у російських урядових колах, і він був виправда-ний, навіть більше, призначений генеральним підскарбієм, тобто скарбником всього козацького війська, і пробув ним 11 років. Разом з тим він увійшов до складу Правління Гетьманського уряду.   Отримавши у свою власність село Кулажинці, Андрій Маркович зразу ж побудував тут маєток. А в 1620 році примусив Лук’яна Свічку, якому належали Короваї, підписати купчу на це село. Коли той почав протестувати, посадив його під арешт, звинувативши у крадіжці грошей з Пирятинської церкви. Свічка, вийшовши на волю, почав судитись з Марковичем. Ця судова тяганина між родами Свічок та Марковичів тривала більше ста років.

                                                   * * *

   Найбільш відомим з десяти дітей Андрія Марковича був Яків, який закінчив Києво-Могилянську академію, був улюбленим учнем Феофана Прокоповича. Письменник, історик, описав політичне, соціально-економічне та культурне життя України. У історичних документах згадується, що він бував у Кулажинцях з батьком. Та село наше перейшло у спадок Семену, який був сотником. У Семена було два сини Івани: Іван старший та Іван молодший і дві дочки. Після поділу маєтку Іван старший отримав Короваї, Кулажинці, Глибокий Яр (сучасну Мар’янівку). Але він дітей не мав, пішов із життя у 23 роки, і Кулажинці дістались Івану молодшому, який був бунчужним товаришем (така посада існувала у Раді старшини у 18 столітті), колезьким асесором, суддею Пирятинським. Іван молодший судився із Свічками за маєтки. Його жінка Тетяна побудувала у Кулажинцях дерев’яну церкву, яка через двадцять років зруйнувалась. Іван молодший збудував нову. У цей час в історичних документах згадується шпиталь та школа у селі. Потім село належало його сину, теж Івану, колезькому канцеляристу, що здебільшого жив і помер у 26 років у Петербурзі. В нього був один син Василь. Він і став батьком Опанаса Марковича. Василь Маркович збудував кам’яну церкву, яка була зруйнована у 30-их роках за часів Радянської влади, коли руйнувались храми. До Кулажинського приходу належали хутори Вікторія, Березенщина, Івановський та інші. Його двоюрідна сестра Ганна була першою дружиною Павла Гребьонкіна. Василь Маркович був хрещеним батьком синів Гребьонкіна, в тому числі і майбутнього письменника Євгена Гребінки. Він славився тим, що проводив щоденні бали, на які з’їжджались пани з усієї округи. Найбільш відомим з його синів став Опанас.   Опанас Маркович    У Василя Марковича, який дослужився до начальника канцелярії військового міністра в Петербурзі, було десять синiв.    Народження шостого, названого на честь святого Опанаса, 27 січня (8 лютого за н. ст.) 1822 року він відзначив грандіозним бенкетом. Та недовго залишалося йому володарювати в канцелярії. Вже через три роки він із своїм великим сімейством переїхав у родовий маєток у Кулажинці. Це було в 1825 році. Тодi вiн володiв землями у Чернiгiвськiй, Полтавськiй та Орловській губернiях. Службу Маркович завершив у 46 рокiв, тому що до влади прийшов Микола І, який помiняв усiх міністрів та канцелярiю. О. В. Маркович (1822 – 1867)В. Маркович, образившись на росiйськогоiмператора, заборонив у маєтку користуватися росiйською мовою. У нього в гостях часто бував І. П. Котляревський. Тому дуже швидко всi заговорили колоритною мовою «Енеїди». Маркович славився надзвичайною щедрiстю. Сусiдськi помiщики вважали почесним обов’язком вiдвiдувати бали у Кулажинцях. Гуляння тривали безперервно. Втомленi гостi роз’ïжджались, приïжджали новi. Грошей не вистачало. Землi та маєтки поступово закладались та продавались.   Василь Маркович любив повторювати: «Гість у хату – Бог у хату». У нього була велика конюшня з чудовими кіньми, свої співці та музиканти: оркестр кріпаків, що грали на шістдесяти інструментах, був відомим у всій правобережній Україні; а ще неймовірно велика кількість прислуги: самих лише кухарів було 30 чоловік.   На щоденні бали, знайомі привозили знайомих, лилось рікою вино. Оркестр грав полонез, гості парами проходили у великий зал і сідали за довгий стіл, господар виголошував перший тост під спів хору кріпаків. Виконувались пісні «Ой гаю, мій гаю, гаю зелененький», «Гей гук, мати, гук, де козаки п΄ють» та інші. П΄яні гості підтягували невлад. Потім починались танці. А вранці пан Маркович прощався з гостями, низько кланявся кожному і дякував за виявлену честь.  Вихованням дітей займалася велика кількість гувернерів. Були серед них французи, поляки, німці. У маєтку жила Катерина Керстен, племінниця матері, яка рано стала сиротою. Опанас з нею дружив найбільше, і вона його виділяла серед інших двоюрідних братів.   Вже у дитинстві в Опанаса була помічена тяга до музики. Мати, сама прекрасна музикантка, заохочувала його записувати почуті на вечорницях пісні. Потім придумувала до них музичний супровід і вони з сином під акомпанемент старовинного фортепіано виконували ті пісні перед гостями. Та тільки часто тікав маленький Опанас із панських гулянок до ровесників-кріпаків. Замість панських горілок-медів, він вбирав народні казки, легенди, приказки, прислів'я. Мати заохочувала ці втечі на вечорниці до кріпаків, вважала, що там, а не на панських п'яних бенкетах навчать сина правді і добру. 

                                               * * * 

   У 14 років батько відправив Опанаса до 2-ої гімназії при Київському університеті святого Володимира, де ректорував їх близький родич Михайло Максимович. Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Красковського, пристрасного любителя українського фольклору, який годинами міг слухати Опанасові перекази, почуті від кріпосних друзів у Кулажинцях. За його дорученням Опанас став записувати народні перекази, казки, прислів'я і приказки, а також пісні, що чув від селян. Але найбільше Опанас обожнював Феофана, ієромонаха Богоявленського братського монастиря, якого запросили викладати історію православ'я. Під його впливом гімназисти створили братство, яке переросло пізніше у Кирило-Мефодіївське товариство.   Після закінчення гімназії Опанас вступив на історико-філологічний факультет університету.  Коли став студентом, батько найняв для нього затишний будиночок з садком і прислугою на перетині Хрещатика і Бессарабки. Опанас ділив той будиночок з ким-небудь із студентів. Одним з перших співмешканців став далекий родич Василь Білозерський.  Білозерський познайомив Опанаса з Пантелеймоном Кулішем. А неза-баром до Києва приїхав Тарас Шевченко. Це були однодумці, спільними інтересами яких стала Україна, її культура, історія, освіта. Вони згадували минуле, мріяли про майбутнє. До них приєднались професор Микола Костомаров, Микола Гулак, Олександр Навроцький. Часто збирались у Гулака. На зібраннях мріяли про українські книги і підручники, починали дискусії про створення слов'янської конфедерації республік, у якій «не залишиться ні царя, ні князя, ні пана, ні кріпака».   Опанас засів за складання підручника з географії України. Для душі перекладав Вергілія і Гомера. Разом з Гулаком, Костомаровим, Кулішем та Білозерським, узявся створювати «Книгу буття українського народу». Статті, які писав у ній О. Маркович, вражають прозоро-чіткою народною мовою: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а закомпанувала собі козацтво… І постановило козацтво: віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі... І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стало панам на перешкоді. Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили...»  Кирило-Мефодієвське братство проіснувало зовсім недовго. За доносом студента Олексія Петрова, що жив по сусідству з Миколою Гулаком, було зроблено обшук у більшості членів товариства.  Опанаса заарештували, коли він повертався до Києва після сороковин по батькові, який раптово помер за трапезою на 67 році життя, так і не здолавши запеченого, фаршированого чорносливом і горіхами гусака.  Схопили Опанаса в Переяславі, куди він заїхав до брата Василя. У його будинку на Хрещатику зробили обшук і вилучили листи Катерини Керстен, Куліша, Білозерського, Гулака, а також рукопис поеми Тараса Шевченка „І мертвим і живим”…  Це так подіяло на Марковича, що загострилась його хвороба кишечника.. Його госпіталізували і, на відміну від інших арештованих братчиків, до Петербурга на допити не повезли. Допитували його в Києві. Опанас Маркович поводився гідно і нікого не обмовляв. Слідство мало неспростовні докази його участі в таємному товаристві і того, що він був в ньому скарбником. При обшуку у Пантелеймона Куліша знайшли листок із записом:   «Узято у Марковича:для себе 25.08.45- 300 руб сріблом.  Тоді ж для Красковського - 400   18.10. для себе -150  1.03.46 для Красковського - 300  16.10. для його ж – 100» і т. д.   Допитати Марковича з пристрастю, щоб довести його причетність до товариства Дубельту не дав… сам цар. Граф Орлов передав Миколі І, листи до Марковича його сестри Катерини Керстен, що знаходились у відібраних при обшуку паперах. Вони були наповнені такою любов'ю до Російської держави та царя, що вражений імператор порекомендував вищим сановникам вчитися патріотизму у 16 річної дівчинки. Він наказав її малолітніх братів-сиріт влаштувати в Петербурзький кадетський корпус на повному пансіоні, а їй видати 1000 рублів сріблом за патріотизм.  Опанаса судили і заслали в Орел, де вже через декілька місяців він став старшим помічником керівника канцелярією, а ще через півроку – титулярним радником. Інакше і не могло бути, бо Марковичі в Орловській губернії мали землі, батько Опанаса був особисто знайомий з гебернатором П. Трубецьким.  

                                                     * * * 

   В Орлі був гурток молодих людей, передової інтелігенції. Збирались вони у салоні Катерини Петрівни Мордовіної. Бажаним гостем тут зразу ж став Опанас Маркович. Він був красивий, розумний, цікавий співбесідник. Разом з тим до нього притягувало те, що він був у вигнанні, постраждав за свої переконання.   За Опанасом Марковичем скрізь ходив майбутній письменник Микола Лєсков, який був тоді вісімнадцятирічним гімназистом. Пізніше він напише: « В Орел был прислан… студент Киевского университета Афанасий Васильевич Маркович, известный украинский патриот и народолюбец… Кроме своего интересного политического положения Афанасий Васильевич сосредотачивал в себе много превосходных душевных качеств, которые влекли к нему сердца чутких к добру людей, приобретали ему любовь и уважение всех, кто узнавал его благороднейшую душу. Литературное образование его было очень обширно и он обладал умением заинтересовать людей литературою. В общем отношении он принес в Орле пользу многим»…  Лєсков говорив, що став письменником завдяки Марковичу, дружба з яким відіграла вирішальну роль. Лєсков називав Марковича «милим паном Опанасом». Ставши письменником він написав про службу О. Марковича в губернській канцелярії в Орлі оповідання «Умершее сословие».  Молоді люди в салоні Мордовіної сперечались про походження народних обрядів, обговорювали нові етнографічні збірники, порівнювали російські пісні з українськими. На цьому найкраще розумівся Маркович. Тут Опанас Маркович познайомився з юною Машею Вілінською, племінницею Мордовіної. Незабаром він з нею одружується і повертається на Україну.  Перші роки в Україні пройшли щасливо. Марковичі взяли на виховання десятирічного Митю Вілінського. Жили вони в селі Сорокошичі Остерського уїзду у брата Венедикта. Тут Опанас Маркович багато працює: записує з голосу селян народні пісні, працює над дослідженням «Слова и выражения Остерского уезда», що отримало високу оцінку мовознавців. Лексикографічні статті Марковича друкувались без імені автора на сторінках «Черниговской газеты».  Із Остра Марковичi переїжджають до Києва. Часто бувають у друзів у Борзні, Конотопі, Прилуках.   Незабаром вони перебираються в Кулажинці, де живуть у брата Модеста. Марія Маркович була хрещеною матір΄ю одного з його синів. Спадок старого Марковича розвіявся, як дим. На Полтавщині в той час залишилося тільки два брати – Василь і Модест, які з дитинства ворогували один з одним. Старші - Олександр та Іван займали високі пости в Петербурзі, середній - Аполлон, опинився у психлікарні, наймолодший – Венедикт дав ляпаса своєму начальнику і потрапив до тюрми. За батьківським заповітом найстарший Василь повинен був розібратися з боргами і не допустити роздроблення маєтку. Модест прилюдно виразив йому недовіру, і Василь, залишивши всі справи на нього, виїхав. Модест швиденько розпродав все, і, коли брати схаменулися, виявилося, що у них вже ні батьківського маєтку, ні батьківських земель немає, а є тільки по 12000 сріблом на кожного. Правда, молодший Венедикт зміг-таки за свої і Опанасові гроші викупити батьківський будинок, але все інше розійшлося по чужих руках... 

                                                * * *   

   Влітку 1852 року Марковичі оселяються в Черніговi. Тут у них народжується дочка Леля, яка через кілька тижнів помирає. Марія Олександрiвна хворіє. Невеличкої зарплати ледь вистачає на їжу, квартиру та ліки. А ще треба платити за гімназію, де навчається Митя. Марковичі залізли в борги, з яких не могли вибратись. Опанас Маркович вважався коректором, а насправді редагував «Неофициальную часть» «Черниговских губернских ведомостей». Але газету довелось незабаром залишити. У ній Маркович проводив не ту лінію, яку вимагали чиновники губернського управління. «В благодарность за свои труды я дождался награды: публичную брань в лицо и чуть не бесчестие», - писав він знайомому в Орел у вересні 1852 року.   Марковичі переїжджають до Києва, де Опанас був прийнятий бухгалтером продовольчої частини у палату державних цінностей. Маркович не міг терпiти неправди, хабарництва, хижацтва, з якими стикався на кожному кроці. Йшла Кримська війна. Йому доручили сформувати в Київськiй губернії «возовую полубригаду и конную роту подвижного магазина для действующих войск». Маркович на кожному кроці стикався з людьми, які на всенародному горі наживались. Саме це змусило його піти у відставку.   27 жовтня 1853 року у Марковичів народився син Богдан, майбутній доцент Петербурзького університету, кандидат фізико-математичних наук, публіцист. Хрещеною матір΄ю Богдана була «дочь генерала от кавалерии Репнина княжна Варвара Николаевна», - записано в копії метричного свідоцтва. Марковичів зв΄язувала з Рєпніною велика дружба. Коли вони жили в Кулажинцях, у брата, сюди приїжджала Рєпніна, і вела з Марковичами задушевні розмови про Т. Шевченка.  Деякий час Марковичі жили у Качанівці в Б. О. Маркович (1853 -1915)поміщика В. Тарновського, у якого бувалиГоголь, Глінка, Шевченко, Рєпін. Після Качанiвки – знову у Києві. Спо-чатку на хорошій квартирі, пізніше – у готелі «Московская гостиница», а коли закінчились гроші – на Куренівці серед селян.  Учитель гімназії М. К. Чалий, який дружив з Марковичами, залишив спогади про їхнє життя на Куренівці: « Я был изумлен, найдя Афанасия с семьей в самой бедной лачуге, даже без дверей, вместо которых вход был завешен какой-то дерюгой». За його словами, він допоміг знайти Опанасу Марковичу роботу – посаду вчителя географії та російської словесності у Немирівській гімназії.    У Немирові Марковичі застали групу прогресивних вчителів-однодумців. Тут Опанас Васльович записує пісні, які ввійшли пізнiше у відомі збірники П. Куліша, М. Драгоманова, видані у Петербурзі, Києві та Женеві. З великим захопленням ставив Опанас Васильович з учнями «Горе от ума», де грав Фамусова, «Наталку Полтавку», яка всім особливо подобалась.  У Немирові Марковичі прожили кілька щасливих років, разом працювали над «Народними оповiданнями». У 1859 вони приïхали до Петербурга. А незабаром Опанас провів Марію Олександрівну за кордон і залишився в Украïнi, тому що йому ïхати за кордон було заборонено. Він висилав їй гроші, допомагав друкувати твори. А незабаром добився дозволу i жив деякий час у Нiмеччинi, в Гейдельберзi, з дружиною та сином. Разом вони ïздили в Англiю до М. Герцена. О. Маркович переписував твори, шукав видавцiв, бо грошей катастрофiчно не вистачало. Саме це було однiєю iз причин, чому О. Маркович у 1860 роцi повернувся на батьківщину. Їхнi дороги розiйшлися.    * * *   Більше року жив О. Маркович у Петербурзі. Став одним з найактивніших членів журналу „Основа”, був на всіх вечірках, які влаштовували в редакції. Він жив недалеко від Т. Шевченка, який часто заходив до Марковича на чарку чаю, як вони любили говорити. Тарас, якому дісталось десять років приниження солдатчиною і диких степів Кос-Аралу, хворів. Він мріяв про Україну, вірив, що незабаром оселиться біля Дніпра. Приходили земляки-студенти, співали пісень, ділились новинами. Іноді заходив лірик Яків Полонський. Та мріям Тараса Шевченка збутися не судилось.  О. Маркович важко переніс його смерть, допомагав в органiзацiї похорону Тараса Шевченка, а в квiтнi взяв активну участь у пiдготовцi концерту української музики в Петербурзі, весь збiр вiд якого пiшов на придбання землi братам Тараса Шевченка, бо з крiпацтва перед самою реформою їх поет викупив, i залишились вони без землi.  Потім було перевезення тіла Шевченка в Україну. Разом з найближчими друзями покійного поїхав і Опанас. Доїхав до Борзни, де його змінив Віктор Забіла. А Опанас поїхав до Чернігова шукати роботу. Він не захотів повертатися до Петербурга.   У Чернігові йому запропонували посаду представника уряду при мирових з’їздах посередників Чернігівської губернії. У нього прогресує туберкульоз. Та вiн не полишає збирання фольклору, працює над музикою до «Наталки Полтавки», готує її постановку, разом з братами Бiлозерськими та Л. Глібовим засновує гурток «Шановцiв рiдної народностi». «Я коло пословиць мордуюсь і вже мовби начисто йде, - пише він у листі. – Як скінчу, за музику пісень візьмуся».  Глибоко вражають рядки з іншого листа: «Сам живу, без сім’ї, та уже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима надходить…»   Маркович хоче створити в Чернігові українську газету „Десна”. Та дозволу не дають, бо виявляють, що в нього не відмінена заборона публікуватись. «Наталка Полтавка» у постановцi О. Марковича мала в Чернiговi шалений успiх. Вiн пiдготував глибоко-народний музично-пiсенний матерiал. Роль Наталки виконувалась у природнiй манерi, де на перший план виходили риси, притаманнi українськiй дiвчинi: простота, скромнiсть, ліричнiсть. Крiм цього вiн пише i ставить оперу «Чари», яку високо оцiнюють музикознавцi.    Йому доводиться їздити по всiй Чернiгiвськiй губернiї. Деякий час живе у Новгороді- Сіверському, потім у Сосниці, де був туберкульозний диспансер.    На початку червня 1867 року Опанас у справах приїхав до Чернігова. У нього почалися приступи. Лікарі виявили останню стадію туберкульозу. Хоч у Чернігові у Марковича було десятки близьких друзів, та він нікого не хотів наражати на небезпеку зараження туберкульозом. То ж пристав на пропозицію смотрителя місцевої лікарні, письменника Олександра Кониського і був госпіталізований до лікарні. Щоб наглядати за ним до Чернігова приїхали племінник Дмитро, та племінниця (дочка Аполлона) Манефа, дружина відомого письменника Писемського...    Опанас Васильович помер вранці 1 вересня 1867 року на руках 19-річного племінника Дмитра Марковича, майбутнього письменника. До останньої хвилини він чекав дружину з сином, щоб попрощатись. Та вони так і не приїхали. Друзi та племiнники похоронили його у Чернігові на Болдинськiй горi. Оцінюючи його заслуги перед Україною, журнал "Киевская старина” написав: "Пішла з життя благородна і талановита людина, Могила О. Марковича у Чернігові сіяч добра, краси і науки”.  Могила О. Марковича збереглась, поблизу неї через 46 років похоро-нили Михайла Коцюбинського.   Дмитро Маркович  Розповiдь про Опанаса Марковича буде неповною, якщо не доповнити її спогадами його племiнника Дмитра Марковича, що став відомим письменником, автором малої прози на кримінальну тематику, громадським діячем. Вiн був сином найстаршого з десяти братiв Марковичiв Василя. Брав участь у культурницькій роботі 80 – 90 років ХІХ ст., очолював тижневик «Подільська воля». Став головою правління «Подільського Союз-Банку», Д. В. Маркович (1848 – 1920)об’єднавши в ньому всі кредитні банки Поділля. За доби Центральної ради був генеральним прокурором, міністром юстиції. У 2009 році у Вінниці в його честь відкрили меморіальну дошку.    У своїй «Автобiографiї» Дмитро Маркович пише про жорстокого i свавiльного дiда, який жив у Кулажинцях. Вiн згадує, що за сiмейними переказами, на початку 40-х рокiв ХІХ століття стався випадок, який змусив його батькiв переїхати до Полтави, де вiн і народився.    На обід у Марковичів обов΄язковою стравою був печений гусак. Він усім уже надоїв, з нього часто сміялись і глузували поза очі. А прямо сказати про це ніхто з великої сім΄ї Марковичів не наважувався. Ось одного разу під час обіду батько Д. Марковича, коли лакеї на підносі внесли гусака, вигукнув: «О, цар гусь, а ми за тобою скучили!» Це здалося старому Марковичу насмішкою, він побілів, підвівся з-за столу і вигукнув: Геть!» Батько Дмитра Марковича змушений був за 24 години залишити родовий маєток. Переступати його володіння йому заборонялось до кінця життя. При цьому дід дозволив малим внукам і їхній матері, грекині де Оліве, жити у нього. Виїхала, звичайно, вся сім΄я. Але незабаром дiд змiнив гнiв на милiсть.  Д. Маркович написав спогади про Опанаса Марковича. Ось уривки з них: «Приїзд дядька до Новгород-Сіверського зробив цілу революцію в суспільстві та гімназії. Спів мужицьких пісень увійшов у моду, тепер свідомо співались українські пісні і записувались; слухали спів селян, заучувались ці пісні; народне вбрання увійшло в моду, навіть альбоми у баришень заповнювались не „Чорною шаллю”, а віршами Шевченка, віршами народних пісень… Дядька я застав в убогій обстановці: у його розпорядженні були дві кімнати, в інших містилося акцизне управління. Ці дві кімнати заповнені були столами, а на них – маса книг, зошитів і списаних листів, все це у безладі. Тут лежала купа листків з народними прислів'ями, там ноти, між ними рукописи і знову клаптики із записаною де-небудь піснею, віршем, стакани недопитого чаю – обстановка така знайома студентам. Опанас... розповідав про Марію Олександрівну і Богдася, що вони бідують в Парижі, що, не дивлячись на посилки грошей, вони ніяк не можуть переїхати і він жахливо сумує... Яка його обстановка, таке і все його життя було. Безсрібник вражаючий, він жодного моменту не задумувався, чи дати йому грошей першому стрічному, що заявив про свою потребу; він ніколи не мав ні шеляга, бо в день отримання жалування все роздасть і розішле...”  Ось інший спогад: « Під час прогулянок дядька Опанаса він завжди був оточений кількома гімназистами старших класів... йому, вважаю, багато хто з них зобов’язаний першими проявами національної самосвідомості... Безумовно знаю, що в класах у вільний від уроків час, читались Шевченко і інші поети, навіть Міцкевич по-польськи; співались пісні – українські, російські, сербські. Знаю, що директор гімназії суворо заборонив гімназистам бувати у дядька і підтримувати з ним знайомство”...  Дмитро Маркович боготворив свого дядька, дуже його любив і намагався в усьому наслідувати. Батько його був таким же жорстоким, як дід, тому багато хорошого хлопчик переймав від дядька. Свою першу зустріч з ним, коли той дав йому урок добропорядності та пожурив за зневажливе ставлення до селян, Дмитро запам’ятав на все життя. 

                                                         * * * 

    Iнсценiзацiя розмови, яка, за спогадами Дитра Марковича, відбулась між Опанасом Марковичем та його десятирічним племiнником  - Дядю Опанасе, давайте сходимо до Оржицi. Ви не забули стежку? I поспiваємо. Я так люблю, як ви спiваєте.  - Ходiмо.  - Давайте цiєї… (Спiвають)  - Гарна пiсня. Де ти її навчився?  - Мужики спiвали. Вони часто збираються в недiлю і спiвають. Хоч вони й мужики, а я люблю їх слухати…  - Мужики? Хто тебе вчив?. Такого слова немає, забудь його! Не мужик, а селянин, хлiбороб. Пам’ятай це i нiколи не кажи мужики – це лайка, а лаятись грiх…  - Дядю, я чув, селяни говорили, що їх продають. Дядю, хiба людей продають?  - Продають. Як скотину, як коней чи собак. Не по правдi це. Цього, Митю коханий мiй, уже скоро не буде. Це грiх великий: вони роблять, працюють, а ми їмо те, що вони зароблять. Ϊх не можна зневажати.  - Я зрозумiв. Завдяки цим селянам ми живемо на світi.  - Отож-то, Митю.  

                                                        * * * 

   Нащадки О. Марковича    В Опанаса був син Богдан, математик, публіцист, доцент Петербурзького університе-ту. А майже всі з восьми його внуків стали відомими людьми, більшість з них потрапили під сталінські репресії. Богдан – інженер-механік, арештований у 1937 році у Горькому і розстріляний. Юрій, теж інженер-механік, був Внучка Марія (1882 – 1937)у японському полоні, у 1917 році емігрував закордон. Марія жила під Москвою, її чоловіка розстріляли у 1937 році як ворога народу. Дмитро служив на залізниці, Сергій – був полковником Радянської армії, завідував кафедрою романських мов одного з військових вузів. Михайло – відомий вчений-хімік, засновник Всесоюзно-го науково-дослідницького інституту нафтохімії, у 1938 році був репресований, а після війни звільнений.   

                                                      * * *

     Інша гілка Марковичів, що пішла від Федора Марковича почала писатись на польський манер Маркевичами. Серед них теж було багато видатних людей. Внук Федора Іван відкрив у російській імперії фарфорову глину. Він був людиною передових поглядів, зібрав велику бібліотеку, а на дозвіллі розводив тюльпани. Його син Андрій був дипломатом, працював у Дрездені, Константинополі. А син Андрія Микола Маркевич – етнограф, фольклорист, історик, написав п’ятитомну «Історію Малоросії». Син Миколи Андрій – композитор, музикант, доклав багато зусиль, щоб повернути рукописи Т. Шевченка із ІІІ відділення поліції і видати у 1907 році «Кобзар». Він подав прохання царю, щоб йому було дозволено писати прізвище знову через о – Маркович, що було дозволено «височайшим указом».    М. А. Маркевич (1804 – 1860) А. М. Маркевич (1830 – 1907)    

                                     ФРАГМЕНТ РОДОВІДНОГО ДЕРЕВА МАРКОВИЧІВ      

                                                    Марко (? – 1712) 

                                                             ↙ ↓  ↘   

                       Федір (? – 1738)        Андрій (1674-1747)            Анастасія (1671-1729) 

                                                                ↙ ↘ 

                                          Яків (1696 - 1770)      Семен (? – 1738)   

                                                                       ↙               ↓ 

                                                 Ιван ст. (1727- 1750)         Ιван мол. (1728-1790)  

                                                                                           ↙

                                                                               Ιван (1757 – 1783)  

                                                                                     ↓      

                                                                               Василь (1780 – 1847)

                                                                                  ↙                ↘   

                                                     Опанас (1822 – 1867)            Василь (1815 – 1864) 

                                                            ↓                                               ↓     

                                                    Богдан (1853 – 1915)              Дмитро (1848 – 1920) 

    Ιз спогадів сучасників про Марковича «Заметка о Марко Вовчке была моя, и я думаю, что Петров ошибается: М. А. не могла быть в Орловском институте, и ее развитие всецело принадлежит ее прекрасному мужу, которого я очень хорошо знал и любил, да и обязан ему всем моим направлением и страстью к литературе. Он давно умер, убитый горем и, может быть, бесславием... Но на что же Вы будете отвечать? Пусть Петров разъяснит, была ли она в институте, и очеркнет характерную и милую личность «пана Опанаса», которого супруга всегда стреми- М. Лєсковлась стушевать ниже Пассека или КарлаБенни, иже недостойни быша разрешись ремень у ног его. Характеризовать, так уж надо правду говорить, а не разводить помои… 

    М. А. теперь в Харькове вновь замужем за Людовиком № 151-й…  

   Афанасий Васильевич сосредоточивал в себе много превосходных душевных качеств, которые влекли к нему сердца чутких к добру людей, приобретали ему любовь и уважение всех, кто узнавал его благороднейшую душу. Литературное образование его было очень обширно, и он обладал уменьем заинтересовывать людей литературою. В общем отношении он принес в Орле пользу многим. Этот-то замечательный молодой человек встретил Марью Александровну Вилинскую, которая, кроме своей несомненной природной даровитости, обладала также и прекрасной наружностью. Афанасий Васильевич полюбил молодую красавицу, и они сочетались браком — девица Вилинская стала г-жою Маркович, из чего потом сделан ее псевдоним Марко Вовчок. Вскоре имени этой молодой дамы суждено было "расти, а имени Афанасия Васильевича — "млитися”…     (Ιз листа М. Лєскова 23. 08. 1883 року С. А. Шубинському; йдеться про творчість Марка Вовчка в «Очерках истории украинской литературы», які видав професор Київської духовної академії Н. Ι. Петров.)  «Він, маючи в серці Божу іскру оповідав живим словом. Гарно проповідував він Христову правду, і як гарно проповідував, так і чинив, між тим, коли Марія писала так, а чинила інак. Сколько в Марковичці було запеклого егоїзму, столько в Опанаса самопожертви і любовної щирості...   Коли вмер Маркович (1867), то й Марія вмерла для літератури української, - перестала писати свої повістки в мові, котру полюбила заради свого мужа. Опісля писала вона романи й деякі педагогічні письма по-російськи, однак сіми творами не з’єднала собі славного імені в літературі російській. Ба, можна сказати, що й ті оповідання українські, котрі вона описувала від того П. Кулішчасу, коли Опанас став нездужати, не маютьуже великої стойкості літературної: ослаб животворний дух колишнього гарячого патріота, що дотоле здвигав московку вгору, спонукаючи її рисувати картинки з суспільного побуту на Україні, котрі ачей сам Опанас прикрашував барвами чудовими…»  (П. Куліш про «Народні оповідання» Марка Вовчка)

                                                                * * *

      «Один Маркович все знав про Тараса…»   

( Ιз спогадів Ликери Полусмак, записаних Костем Широцьким у 1910 році. Йдеться про те, що О. Маркович у 1860 -1861 роках квартирував в одному будинку з Т. Шевчен-ком, часто з ним зустрічався і знав про стосунки Т. Шевченка і Ликери Полусмак)  Л. Полусмак