Розділ І
Походження назви
Село Кулажинці розташоване на територіях, заселених людьми з давніх часів. Ми маємо відомості про те, що на Гребінківщині жили люди ще в добу мезоліту. Про це свідчать знахідки археологів. Отже, якщо безпосередньо в долині Гнилої Оржиці і не було людських поселень, це не означає, що тут не ступала нога людини.
За часів Київської Русі наші предки активно обживали землі Лівобережжя. Ми знаємо, що князі Володимир, Ярослав та їх нащадки доклали багато зусиль для того, щоб захистити свої південні кордони. Під захистом збудованих ними фортець розселялись на наших землях люди.
У XI-XIII ст. території сучасної Полтавщини активно обживаються, саме тоді з’являються навколишні міста: Пирятин (1153р.), Переяслав, Лубни. Не виключено, що на місці сучасних Кулажинець поселення існувало вже у ХІІІ-ХІV ст. Про це свідчить знахідка місцевих краєзнавців. У 60-х рр. ХХ ст. на території села, на глибині двох метрів, було знайдено давню монету часів Київської Русі, викарбувану у ХІІІ ст. Вона довго зберігався у місцевому музеї, але, на жаль, у 90-х рр. була втрачена.
Існує і тюркська версія походження села. Наше село називається Кулажинці. На нашу думку, ця назва може походити від тюркського слова, спорідненого з назвою Калуга (в перекладі з тюркського – півострів, суша, з трьох сторін оточена водою). Цю версію підтверджує географічне положення села, яке розташоване на правому березі р. Гнила Оржиця, серед боліт та озер.
За іншою версією, село заснував татарин на ім’я Кула, який, можливо, втікаючи від ворогів, оселився на березі річки.
Дослідники середньовічної історії Полтавщини стверджують, що у Х-ХІ ст. по лівому березі Дніпра на землях сучасних Переяславського та Пирятинського районів оселились тюркські племена торків, туркіїв та ковуїв.[ 7, ст.111] Можливо, саме їм ми завдячуємо назвою нашого села.
Деякі старожили стверджують, що у давні часи на березі Оржиці жив пан на ім’я Кула. Він мав великий маєток і щороку наймав женців збирати урожай. Саме від слів Кула та женці і походить назва села.
Розділ ІІ
Козаччина 
Кулажинці на карті Гійома Левассера де Боплана
До кінця ХVІ століття про Кулажинці не зустрічаємо ніяких відомостей. На початку ХVII ст. наше село уже достатньо великий населений пункт, який позначив на своїй карті Гійом Левассер де Боплан, відомий французький інженер і картограф. Протягом тривалого часу Левассер де Боплан перебував на службі у короля Речі Посполитої, подорожував Україною, будував оборонні споруди, заносив на карту всі населені пункти, які зустрічалися на його шляху. Серед 993 назв сіл і містечок є і наші Кулажинці.
Перше видання карти вийшло у Гданську в 1648 році. На жаль, гданське видання не збереглось. Карта дослідника і його праця «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського» вдруге було опубліковано у Відні у 1650 році. Кулажинці на початку ХVII ст. були вже досить значним населеним пунктом.
До 30-х рр. ХІІІ ст. землі Кулажинець перебували у володінні Київського воєводства Речі Посполитої, але згодом вони перейшли до володінь молодого князя Ієремії Вишневецького. Історичні документи зберегли відомості про Ярему Вишневецького як жорстокого, підступного правителя, який нещадно експлуатував населення.
Де Боплан у творі "Опис України…” так характеризує життя селян Полтавського Придніпров’я за часів панування Речі Посполитої: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми тут на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Крім того, возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також забирають десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року – третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть… Але й це не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям». [8, с.28]. З цього документу можна зробити висновок, що так жили сотні тисяч українських селян.
Не виключенням були і кулажани. Тому не могли стояти осторонь історичних подій, які розгорнулись в українських землях в 30-40 рр. XVII ст.. Мешканці Кулажинець були свідками ( а деякі з них, мабуть, і учасниками) козацьких повстань Павлюка, Наливайка, Остряниці, Гуні. Найімовірніше, кулажани були свідками народного повстання 1638 року під проводом Запорозького гетьмана Якова Остряниці (Острянина). Шлях армії Станіслава Потоцького, коронного гетьмана Речі Посполитої, який переслідував повсталих, проходив через Пирятин поряд з Кулажинцями.
Кулажинці у вирі національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького
Історія нашого села нерозривно пов’язана з найвизначнішими історичними подіями XVII-XVIII ст.. Одне з найголовніших місць в нашій історії займає козацька війна за незалежність середини XVII ст..
Про безпосередню участь кулажан у національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького підтверджень поки що не знайдено, але селяни, безперечно, не залишились осторонь таких важливих подій, про які густинський ігумен Петровій Ласка доповідав: «…зібралися в числі 15 тис. з волостей кн. Вишневецького і волості Переяславської, а також Ніжинської й інших, здобули штурмом Лубні, зруйнували, отців бернардинів вирубали, а також багато шляхти і шляхтянок…»
У червні-липні 1649 р. на звільнених територіях запроваджується новий полково-сотенний устрій і село Кулажинці зараховується до Першої Пирятинської сотні Кропивненського полку, який існував з 1649 до 1658 року, а потім до Лубенського полку.
Розділ ІІІ. Володіння Марковичів
Лубенський полковник
Про більш пізній період в історії Кулажинець збереглося чимало архівних даних. У другій половині XVII ст. козацька старшина активно захоплювала в свої володіння землі Гетьманщини. Лубенський полковник Василь Савич десь 1708 – 1714 рр. віддав Кулажинці пирятинському священнику Стефану Губенку (Губці).
В 1714 році лубенським полковником став Андрій Маркович. Користуючись владою, він відібрав село в свою особисту власність, а в 1717 році одержав універсал від гетьмана Скоропадського на цю власність, бо дружиною Скоропадського була рідна сестра Андрія Марковича Катерина. Відтоді і аж до 40-х років ХІХ ст. Кулажинським маєтком володів рід Марковичів. 
А. М. Маркович, лубенський полковник
Марковичі – український козацько- старшинський рід єврейського походження. Марко Аврамович - власник маєтностей у Прилуках і Пирятині, батько А. Скоропа- дської - дружини П Скоропадського. Сини Марка : Андрій Маркович – генеральний підскарбій, Іван Маркович – прилуцький сотник і полковий суддя, Федір Маркович – прилуцький сотник. Марковичі дали Україні визначних істориків, етнографів, юристів, політичних і державних діячів. Андрій Маркович став засновником ще й чернігівської лінії Марковичів, відомих в історії України під прізвищем Маркевичі.
Андрій Маркович народився в 1674 р. в Прилуках (помер 23.01.1747). Батько, Марко Аврамович, мав великі маєтності в Прилуках та Пирятині і забезпечив синові військову кар’єру.
В 1708 р. , будучи військовим значковим товаришем, А. Маркович перейшов на російський бік, брав участь у зруйнуванні Батурина. Ставши швагром гетьмана Скоропадського, швидко просунувся по службі. 1709-1714 рр. став сотником глухівським, 1714-1727 рр. – лубенським полковником. Був нахабним здирником, прибираючи до рук чужі села і хутори.
В 1729-1730 рр. гетьманом Данилом Апостолом було проведене слідство по володіннях Лубенського полку, яке підтвердило незаконність придбання Кулажинець Андрієм Марковичем: «Село Кулажинцы 45 дворов, владеет лубенский полковник Андрей Маркович по универсалу гетмана Скоропадского, данному в 1728 году в зупонное владение, к тому селу мельница на реке Оржице о двух камнях мучных, третий ступник. Деревня Кулажинцы не ратушная войсковая, ни на який уряд не надлежала, а от полковника Савича дана попу пирятинскому Стефану Губченку, от него одобрал в свое владение полковник бывший, а нынешний генеральный подскарбий пан Маркович, а почему отобрал и владел оным селом на тое универсалу гетманского при следствии не явлено. После же прислано в полковую канцелярию з универсала покойного гетмана Скоропадского за рукою его пана Марковича копию, в которой написано, что надано утверждено оное село Кулажинцы в зупонное его владение. По высокомонаршей грамоте надлежит суду разделаться». [Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку //ЦДІАУ, 1931. –с. 25]
Гетьман Данило Апостол усунув Марковича від влади. Розслідування підтвердило вину полковника. Марковича мали судити, проте в нього знайшлись заступники в російських урядових колах. Він був виправданий, в обхід гетьмана призначений генеральним підскарбієм (1729-1740 рр. ). У 1724 році Андрій Маркович від української сторони ввійшов до складу Правління Гетьманського Уряду.
В Кулажинцях Андрій Маркович мав заїжджий двір, в якому він проживав під час приїздів до своїх маєтностей. Тут він зустрічався зі своїм сином Яковом, який володів селами Перервинці, Сухоносівка і іншими. За даними ревізької книги Лубенського полку 1740 року в селі Кулажинцях Пирятинської сотні записані: двір заїжджий підскарбія Андрія Марковича, двір війта Івана Щипайленка, двір осавули Михайла Бондаренка, двір попа Михайла Онисимова, школа, а ревізькими книгами 1745 р. - ще й шпиталь. Ці дані почерпнуті з книги Я,М .Марковича «Дневные записки малоросийского подскарбия генерального Якова Марковича» - Москва, 1859 р.
Отже, з 1717 по 1846 ( за іншими даними – 1853р.) Кулажинцями володіла родина Марковичів. Марковичі були хитрими й наполегливими у своїх земельних домаганнях. В 1720 році Андрій Маркович присвоює собі луки по берегах р. Гнила Оржиця біля села Короваї, а згодом обманом привласнює собі і саме село, яке належало Лук’яну Свічці. Понад 100 років ( з 1720 по 1827 рр. продовжувалась судова тяганина між нащадками Марковичів та Свічок).
Необхідно віддати належне Андрію та його синам в їх умілому господарюванні: вони з глибоким знанням господарських справ направляли і контролювали роботу своїх старост. Селянам у маєтностях Марковичів жилося непогано, тому збіглі від інших поміщиків посполиті осідали в Кулажинцях, що давало приріст населення. В 1710 році в селі налічувалось 22 посполиті хати, по ревізії 1740 року – 24, в яких проживало 27 сімей, в 1764 році було вже 59 посполитських хат, а в 1781 р. – 84 хати.
Нащадки А. Марковича
Після смерті сина Андрій Маркович передав свої володіння внукам, один із яких, Іван Семенович Маркович, з 1773 року постійно мешкав у Кулажинцях. Саме його нащадки прославили наше село.
Це, перш за все, Опанас Васильович Маркович , праправнук Лубенського полковника, - відомий український фольклорист, етнограф, патріот, член Кирило – Мефодіївського братства, перший чоловік відомої української письменниці Марка Вовчка (Марії Олександрівни Вілінської). Дослідник творчості Марка Вовчка Євген Брандіс стверджує , що й сама письменниця влітку 1851 року приїздила доКулажинець, і деякий час молоде подружжя жило тут у молодшого брата Венедикта.
Син письменниці і Опанаса Васильовича Богдан Опанасович – відомий політичний діяч, учасник революційного руху, вчений – математик.
Племінник Опанаса Марковича та онук останнього фактичного власника села Василя Івановича Марковича – відомий юрист, письменник Дмитро Васильович Маркович. Народився він у Полтаві. Працював суддею в Україні, Бессарабії і у Варшаві. З початком 1900-х рр.. жив на Волині і Поділлі. Був членом Товариства Українських Поступовців, з 1917 року редагував у Вінниці тижневик «Подільська Воля».В період Української Центральної Ради – генеральний прокурор, за Гетьманату – член сенату. В лютому – квітні 1919 р. Дмитро Маркович був міністром юстиції УНР в уряді С.Остапенка. Помер у Вінниці. Маркович – автор збірки оповідань « По степах і хуторах» (1898, 1908), а в 1918 – 19 рр. побачили світ «Твори» (т.1-2, 1918 - 1919рр.)  
Марко Вовчок Опанас Васильович Маркович
У 1991 році у видавництві «Дніпро» вийшла книга (Видана нащадками) Дмитра Марковича «По степах і хуторах», в якій змальовано побут маєтку діда. На відміну від свого діда і більш далеких предків Василь Іванович (дід Д.В.Марковича) господарював з великими збитками. От що пише у своїх спогадах його внук: «… дід кликав батька на село у свій маєток до Кулажинець, щоб батько (Василь Васильович Маркович) поміг йому, вже старому, хазяйнувати. Кликав, щоб і тесть, і теща їхали. Зібралися і поїхали. Дід жив по- панськи , на всю губу: величезний одноповерховий дім мав масу кімнат, прислуги трималося незчисленно, поварів було З 10, й коло їх хлопців, учнів, з 30, дівчат та жінок на кухні було сила. І не дивно, бо у діда завжди гостювали цілі орди знайомих і незнайомих панів, підпанків, проїжджих панів. Щодня за обід сідало не менше 40 душ… Дід мав свій оркестр, інструменти були гарні, нові, але грали препогано». Ці відомості про Василя Марковича підтверджуються даними сповідальних відомостей Миколаївської церкви с. Кулажинець. Дмитро Маркович згадує один випадок:«… дід любив їсти смажену гуску, для нього навмисно вигодовували гусей і щодня до столу подавали здоровенного гусака чи гуску. Всі це знали. І от якось подають, несуть на величезнім блюді здоровенного смаженого гусака. « А, здоров, куме! Здоров , старий знайомий!» – Вигукнув батько до гусака, і лакей, і всі гості зареготали. Дід почервонів, піднявся і на весь голос закричав: «Сміяться над звичаєм батька, над батьком! Вон з-за столу, геть з хати, геть з оселі, щоб і духу твого не було!» Батько зблід, піднявся і вийшов з хати… Дід кричав: « Непокірність! Я його такого- сякого прийняв з жінкою, і з родиною її, а він оддячив –перед людьми висміває мене! Вон, вон! Ей, прикажіть, щоб рихтували коні: пан Василь виїжджає геть з села!» Мати, бідна, до нього, стала просити пробачення, говорити, що це його така весела вдача, що він з батька не мав наміру сміятися, але де тобі! Старий зовсім сказився – приказав, щоб зараз же всі виїхали… На другий день Сулима, повітовий предводитель дворянства, приїхав, упрохував діда помиритися, говорив, що це скандал на всю губернію, що з старого дворяни будуть сміятися, що за гусака посварився з сином. Отже, останнє мало вплив на діда. Покликав батька, той мусив навколішки ставати, цілувати руки – дід помилував, але, щоб з ним ніколи не обідав». Після цього випадку Василь Васильович був змушений поїхати з маєтку.
Історія села Кулажинецьтакож тісно пов’язана з життям видатного українського поета середини ХІХ століття Євгена Павловича Гребінки. Перша дружина Павла Івановича Гребьонкіна, батька поета – Ганна Петрівна Маркович була рідною сестрою Василя Івановича Марковича. У посаг Ганні Петрівні дістався хутір Глибокий Яр ( пізніше Мар’янівка та Убіжище ). Після її смерті ця маєтність перейшла до Гребьонкіна, який завжди мав добрі відносини з родичами покійної дружини. Одружившись вдруге, Павло Іванович запросив брата першої дружини бути хрещеним батьком своєму синові Євгену.  Щоправда, особливо теплих почуттів до хрещеного батька майбутній письменник не мав, та до Кулажинець часто навідувався. З Кулажинцями пов’язана романтична історія першого кохання Є.П.Гребінки. Одного разу в кулажинській церкві 16-річний Гребінка зустрів просту селянську дівчину і закохався в неї. Невдовзі хлопець поїхав до Петербурга, а дівчині на пам'ять подарував перстень. Через кілька років юнак повернувся до рідних місць і в кулажинській церкві побачив вінчання. В нареченій по персню він упізнав свою кохану, в пам'ять про неї він написав відомого вірша «Не можна, мамо, нелюба любити…», який став народною піснею. Цей випадок описується дослідниками творчості Гребінки.
Василь Маркович господарював невміло, мав величезний двір, на утримання якого витрачались чималі кошти. Якщо при дворі Івана Семеновича Марковича в 1784 році було 17 осіб двірні (9 чоловіків і 8 жінок), то у 1834 році за ревізькими книгами було вже 80 дворових (43 чоловіка і 37 жінок). Тому після смерті Василя Івановича (в 1843 році) його синам дісталось більше боргів, ніж самої спадщини.
Маєток Кулажинці було продано, тому що жоден з синів Василя Івановича не захотів господарювати. Основна частина виручених коштів пішла на погашення боргів і лише мізерна частина була розподілена між синами. Опанас Васильович Маркович згадує, що у спадщину від батька йому дісталось два чоловіка двірні та декілька сотень рублів, які він витратив на навчання в Київському університеті.
Розділ ІV
Кулажинці після селянської реформи 1861 року
В 1846 році маєток купив Георгій Емануель, а в 1848 ним заволодів поміщик сусіднього Переяславського повіту Іван Павлович Томара. Після його смерті село було розділене між дочками Єлизаветою та Софією. Саме з рук дочок Томари кулажани отримали волю в 1861 році.
Доля Кулажинець яскраво ілюструє долю селян всієї Лівобережної України під час селянської реформи 1861 р. З 1861 по 1881 рр. кулажани були переведені в стан тимчасово зобов’язаних, лише з 1883 року вони стали остаточно вільними. Статистичні дані за 1859-1861 рр. говорять про те, що реформа пограбувала селянство Кулажинець. 282 особи чоловічої статі, 116 господарств (за переписом 1859 р.) отримали під присадибні ділянки 72 десятини 896 квадратних сажнів і 34 десятини 339 квадратних сажнів під вигін. Польової землі селянам виділили 421 десятину, викупних платежів селяни повинні були виплачувати аж 1219 карбованців, на ті часи це була величезна сума. Частина селянства мусила іти на заробітки до Києва або у Крим. Але як не тяжко жилось кулажанам, та реформа вплинула на ріст населення: 1758 року в Кулажинцях мешкало 354 душі, а в 1859 – 586, а в 1940 – 1195. 
Кулажинці на карті Пирятинського повіту, 1869 р.
Тепер село стало центром Кулажинської волості Пирятинського повіту, а в 1912 році вони знову записані за Городищенською волостю. До початку XX століття Кулажинці – досить велике село, в якому існували фельдшерський пункт, школа, церква. В 1909 році в Кулажинцях був фельдшерський пункт від Сербинівської лікарні, який існував до 1923 року відновлений у 30-х роках. Він обслуговував села Кулажинці, Короваї, Мар’янівку і навколишні хутори. В обов’язки фельдшера входило: збирати на пункті хворих до приїзду лікаря, який оглядав їх, призначав лікування, виконувати приписи лікаря і слідкувати за ходом лікування.
До речі, дослідник історії Гребінківщини Петренко М. В. стверджує, що медичний заклад, так званий шпиталь, у Кулажинцях існував уже в 1745 році, про що є відповідний запис у ревізькій книзі Лубенського полку.
Селянська реформа 1861 року, як відомо, стала поштовхом до стрімкого розвитку капіталістичних відносин на селі. Кулажинці не стали винятком у цьому процесі. В «Алфавитном указателе населенных мест Полтавской губернии 1910 года [2, с.214] в Кулажинцях нараховується 187 господарств (проти 116 в 1861 р.), 1190 чоловік населення. Селяни мали 983 десятини посівних площ. У селі з’явився паровий млин з просорушкою. Дехто з селян заробляв ремісництвом: у селі працювали теслі, столяри, кравці, шевці. Більшість селянства мала досить земель для господарювання. Такий висновок можна зробити з того, що довідник налічує лише 8 осіб, які займалися поденними підробітками, інші жителі села мали власні господарства. Сільські старожили розповідають про землевласників Горбаневських, які мали чимало землі, великі стайні і вирощували коней на продаж.
У шкільному музеї історії села зберігаються векселі, які багаті кулажани видавали односельцям, інші банківські папери, що свідчить про те, що жителі села користувались послугами банків Російської імперії.
Історія сільської церкви 
Кулажинська Свято-Миколаївська церква в 1839-1930 рр.
(малюнок невідомого художника)
Ще у 1710 році в селі вже стояла церква. Про це свідчить ревізька книга Лубенського полку за 1740 рік. Ким і коли побудована, невідомо, але, ймовірно, не пізніше кінця XVII ст.. Тому до середини ХVІІІ століття дерев’яна будівля почала розвалюватись. У 1762 році ієрей Кулажинської церкви Михайло Васильович Вербовський просить дозволу у Пирятинського духовного правління на початок будівництва нового приміщення церкви, яка повинна бути закладена на осіннього Миколи 1763 року. В 1762 році архієпископ Арсеній Могилянський,православний митрополит Київський, дає дозвіл на будівництво церкви і на освячення її в 1766 році. Серед жителів села зберігаються перекази про те, що попередня церква в середині ХVІІІ століття згоріла, саме тому і була побудована нова дерев’яна церква і освячена в 1766 році.
Слід сказати декілька слів і про самого Михайла Вербовського, свавільного священика, який самовільно вершив християнські обряди і збирав гроші на територіях сусідських парафій . В Державному Полтавському обласному архіві збереглися скарги Тепловського священика на Вербоського, який без права на те вінчав селян Олексіївки. Вербовський, траплялося, відмовлявся вінчати прихожан через меркантильні інтереси та «особисту неприязнь». Про це свідчить скарга жителя Кулажинець Якова Бондаренка від 1785 року. Мало того, кулажинський батюшка навіть вдається до кулаків. Житель Кулажинець, духовний староста Свято-Миколаївської церкви залишив по собі скаргу на Михайла Вербовського до Пирятинського духовного правління про те, що, Михайло Васильович Вербовський ударив старосту по голові, а потім тягав за волосся, чим наніс оному непоправної шкоди . Житель Кулажинець просить вплинути на батюшку – хулігана. Духовне правління заставило священика і церковного старосту помиритися.
В середині 20-х років ХІХ століття Кулажинська церква, побудована з дерева, прийшла в негодність. «Клировие ведомости церквей Пирятинського прихода со сведениями о состоянии церквей…» в 1826 році відмічають: «… Свято – Николаевская церква деревянного построения в годе непрочна и к служению неспособна» Кулажинських прихожан зараховують до парафії села Малютинці, а церкву зачиняють.
В 1839 році стараннями Василя Івановича Марковича та його дружини Олени була зведена нова кам’яна церква. Сільські старожили згадують, що це була красива споруда з високою дзвіницею, яку добре було видно з усіх навколишніх сіл. Активісти музею історії села при Кулажинській ЗОШ І – ІІІ ступенів, провели розкопки на місці зруйнованої у 1930 році церкви і знайшли фрагменти фундаменту та цеглу особливої напівкруглої форми, з якої її було побудовано. Фрагменти цегли зберігаються у шкільному музеї.
У власності церкви було 39,5 десятин землі. В тому числі 7,5 десятин присадибної. До Кулажинської парафії були зараховані хутори Вікторія, Шосточкин, Іванівський, Березинщина, Селецький, Убіжище (село Мар’янівка). При церкві знаходилась квартира для священика та школа.
Кулажинська школа
Уперше згадується вона у ревізьких відомостях 1710 року. У 1740 році ревізька книга Лубенського полку (Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. Вернадського фонд 801, оп. 54333, сп.541) згадує так звану дяківську школу. При церкві дячок навчав грамоті кількох сільських хлопчиків. Місцеві поміщики опікувались освітою завжди, навіть жертвували гроші на утримання Пирятинського міського училища. Тому не дивно, що в 1839 році, за даними "Справочной клировой книги по Полтавской епархии на 1912 год» Василем Івановичем Марковичем разом з церквою була побудована церковно – приходська школа. В ній навчались сільські діти. Існування Кулажинської школи ще в середині ХІХ століття підтверджує статистичний довідник від 1862 року, де згадується Кулажинська церковно – парафіяльна школа на 1859 рік. Нове приміщення школи було побудовано в 1890 році за рахунок Пирятинського земства. Це була звичайна сільська хата з солом’яною покрівлею. В ній навчались сільські хлопчики та дівчатка.  
Кулажинська церковно-парафіяльна школа На уроці Закону Божого,1912 р.
В школі було 4 класи, навчали дітей священнослужителі. У 90-х роках ХІХ століття дітей навчали піп Стефан Леонтович та псаломщик Данило Самсонович Юзефович . Відомо, що у 1896 – 1912 роках школа вважалася однією з найкращих в окрузі. В шкільному музеї історії села збереглись фотодокументи, на яких зображено зовнішній вигляд школи кінця ХІХ століття та фото вчителів. Обсяг знань, які одержували учні у школі: закон божий, основні правила граматики, історія та уміння читати і писати. У « Кліровій книзі по Полтавській єпархії на 1912 р.» Данило Самойлович Юзефович числиться на посаді церковного псаломщика та шкільного вчителя. 
Учитель Данило Самсонович Юзефович з дружиною. 1912 р.
Розділ V
Новітні часи
У вирі революцій та воєн
Роки першої половини ХХ століття, буремні і трагічні, залишили глибокий слід у долях кулажан. Є відомості, що біля 100 жителів села брали участь у Першій світовій війні, дехто з них загинув, дехто потрапив до австрійського полону. У музеї історії села зберігається поштова листівка, яку прислав із австрійського полону своїй сім’ї житель села в 1916 р.
Багатьох кулажан розвели на різні сторони барикад буремні події української революції та громадянської війни. Вони залишили глибокий слід у долях наших односельців. Часом вчорашні сусіди, а іноді й родичі ставали ворогами. На жаль, про ці часи збереглося дуже мало документів і усних свідчень. За часи Радянської влади селяни неохоче афішували свою участь у громадянській війні на боці петлюрівців чи у формуваннях сільських отаманів.
Кулажинці пережили не одне пришестя більшовиків, білогвардійців, петлюрівців, німецьких окупантів. Кілька разів село ставало мішенню нальотів селянської отаманші Марусі Чорної. Але, на жаль, про ці події збереглись лише усні перекази.
Незважаючи на весь трагізм ситуації, революція дала змогу розкритися талановитим організаторам, неординарним людям, доля яких, можливо, склалася б зовсім по-іншому, якби не революція. Цікавим прикладом може бути життя Тимофія Калениковича Лихацького. Наймит у господарствах багатіїв, він був родом із сусіднього села Теплівки. У 900-ті роки був призваний до армії, потрапив на Чорноморський флот, деякий час служив на легендарному броненосці «Потьомкін», а пізніше – на есмінці «Зоркий». Потрапивши під вплив більшовицьких ідей, брав участь у революційних заворушеннях на флоті, за що списаний на берег. Повернувся до Кулажинець у 1908 році, у 1917 році очолив сільських активістів, а в 1918-му – комнезам. Був головою колгоспу, чимало пережив разом з односельцями.
Кулажинці у 20-ті роки
У 1919 році в Кулажинцях остаточно було встановлено радянську владу. В селі створили комнезам. До його складу входили Григораш К.Є., Повар С.І., Хохлов Т.А., Носко В.М.. Горкун Л.Т., Коваль О.О. Вся панська земля була розділена між селянами. На кожного члена селянської родини припало 1-1,5га сільськогосподарських угідь.
На колишніх поміщицьких землях, поблизу села, було створено радгосп «Заяр’є», в якому впроваджувались нові форми господарювання. Він проіснував з початку 20-х до кінця 30-х років. На землях радгоспу протягом десятиріч працювала частина кулажан.
В селі сталися докорінні зміни, більшість селян отримала земельні наділи і відчула себе справжніми господарями після 1922 року, коли в Україні було введено продподаток замість продрозкладки. Вміло господарюючи на землі, селяни стали жити заможніше, деякі з них навіть отримували грамоти за перевиконання плану хлібозаготівлі. Але саме ця старанність і привела їх до неприємностей на початку 30-х років з початком колективізації.
Більшість кулажан на своїх землях сіяла пшеницю, цукровий буряк, тютюн. Жителька села Демик Наталка згадує: «Батько сіяв буряки, тютюн. Урожай здавали заготовачам, які збирали в людей тютюн, пакували в мішки і відправляли до Пирятина. За тютюн платили грошима, а за цукрові буряки розплачувались цукром».
Політика непу сприяла зміцненню українського селянства. Розширювались посівні площі, збільшувались врожаї. Поступово загоювались рани війни. Селяни стали жити заможніше. Не обминули ці процеси й Кулажинець. Чимало сімей, таких як родини Демиків, Багатирів, Головченків та ін. покращили своє матеріальне становище.
У 1922 році в Кулажинцях уже налічується півтори тисячі населення. З 1917 по 1929 роки в селі діє початкова школа, тепер незалежна від церкви. В 1924 році побудовано ще одне приміщення на 3 класних кімнати. В 1929 році школа стала семирічною. Вона стала осередком культури на селі. У 20-х роках директор школи Щипка М.П. організував драмгурток, активну участь у якому брала сільська молодь. В шкільному музеї збереглись фотографії учасників драмгуртка. Усі суспільні процеси, які на той час охопили Україну, не обминули і Кулажинець. Наприклад, кулажинська інтелігенція підхопила ініціативу влади на ліквідацію неписьменності. На виконання постанови ЦК ВКП(б) від 17 травня 1929 року при Прилуцькому окружкомі партії ( Кулажинці відносились до Прилуцького округу Харківської губернії), а також при всіх райкомах було створено надзвичайні комісії по боротьбі з неписьменністю. В Кулажинцях теж було створено комісію по ліквідації неписьменності. Сільські вчителі протягом 3-х років навчили грамоті 400 жителів села. Практично все доросле населення було охоплене навчанням грамоті. Звичайно, частина населення не мала змоги серйозно вчитися, але більшість молоді навчилась читати і писати. Це на ті часи мало велике значення. Селянство стало більше цікавитись громадським життям. Показовим у цьому плані є документ, що зберігся в Полтавському державному обласному архіві. Це протоколи зборів жінделегаток сіл Пирятинського району. Член КП(б)У, житель села Кулажинець Копаниця Григорій Савич пише звіт про проведені ним збори жителів села 6 березня 1927 року. На зборах були присутні 150 селян, з них 30 жінок, збори були присвячені Міжнародному Дню Жінки 8 березня. Селяни, які виступали на зборах, жалілись на «слабке виховання жінок». Вчителі відмічали, що багато селян ще майже не приймає участь в громадському житті села. Цей документ засвідчує, що, незважаючи на «відсталу свідомість», як пише автор, кулажан цікавить те, що робиться в країні.
У 20-ті роки в Кулажинцях діяв фельдшерський пункт, який обслуговував Кулажинці, Короваї, Мар’янівку і найближчі хутори. Історія зберегла ім’я останнього завідувача фельдшерським пунктом. Це Бондаренко Яків Омелянович, який в кінці 20-х років одержав диплом лікаря і у 30-х роках був головним лікарем Сербинівської лікарні.
Колективізація
У 1929 році почалась колективізація. На допомогу сільським активістам із райкому ВКП(б) був присланий 25-тисячник Батрак Л.Я. За даними партійних документів Пирятинського райкому це був залізничник, член партосередку Пирятинської залізниці.
Колективізація 1929 – 30 років тут проходила не такими високими темпами, як хотілося керівництву району і області. Тому в лютому 1930 року «за глитайську політику» голову і секретаря Кулажинської сільської ради (до цієї сільради належав і хутір Селецький) знято з роботи і справу передано в слідчі органи. А вже 9.04.1930.р. в місцевій газеті «Правда Прилуччини» була вміщена стаття «Колгосп переміг» про «успішний хід» колективізації в с.Кулажинцях і х. Селецькому.
Мало не щотижня сільська влада організовувала збори громади. Їх проводили по хатах - по черзі. Рішенням одних із таких зборів в селі закрили, а потім і зруйнували церкву. «Як закрили церкву – думала, помру…», - згадує жителька села Демик Наталка.
По селу прокотилася хвиля репресій. Почалось розкуркулення. На 1929-й рік великих багатіїв у селі не було, але владі потрібно було відрапортувати про знищення класу сільських глитаїв, і до розряду куркулів внесли сім’ї Богатирів, Демченків, Біликів (мали п’ятеро дітей), Шкаврів, Писаренків та інших.
Згадує Шкавро О.П.: «Шкавра Андрія Овсійовича розкуркулили, забрали реманент, зерно, одяг, вигнали з рідного дому. Поїхав у Харків, працював у одній з харківських комун. Кілька місяців прожив спокійно. Але один з кулажан доніс, що Андрій Овсійович живе за чужими документами, і його вигнали з роботи. Приїхав додому, але до колгоспу його спочатку не приймали. Ледве не помер з голоду. … Мачуха з дитиною мусила розвестись з чоловіком і виїхала до Харкова. Старші діти розбрелись по Україні поневіряючись.»
Розкуркулених виганяли з хат, і вони змушені були копати землянки в урочищі Горбаневське, жити там, чекаючи рішення суду. Потім більшість вигнанців відправляли до Архангельська. Коли батьків відправляли на заслання, діти залишались у селі, але до колгоспу членів розкуркулених сімей не записували. Тому їм ще довго доводилось поневірятися у злиднях. Не приймали до колгоспу також спочатку тих, у кого в хаті висіли ікони. Так влада проводила антирелігійну агітацію.
Пощастило сім’ї Демика Савватія Яковича, якого занесли до списку на розкуркулення, але сільські збори не проголосували за проект постанови, і так він зумів врятуватись.
З початком розкуркулення по селу прокотилась хвиля нищення худоби: не бажаючи віддавати добро до колгоспу, селяни різали корів, овець, свиней.
Як і повсюди в Україні, активними учасниками подій були місцеві комсомольці. Комсомольська організація у Кулажинцях була створена в 1928 році, секретарем її був обраний учитель місцевої школи Бугай Микола. Одними з перших стали комсомольцями Іванюк О.Я., Слабина О.Д., Шкарбан Л.Й., Биковець В.П., Яцун Є.М., Коваль І.С., Часто, використовуючи Ії молодий запал, недосвідченість, наївну віру в комуністичні ідеали, саме їх руками влада здійснювала свої наміри.
На кінець 1929 року в Кулажинцях було створено 2 колгоспи. Шкарбан Наталія Пилипівна згадує: «В батька було двоє коней, плуг, сівалка… Все віддав до колгоспу»
Головою одного з колгоспів, який дістав назву «Заможне життя», став Лихацький Т.К. Зібрано досить відомостей про першого голову колгоспу. Про нього охоче розповідають сільські старожили, зберігаються вирізки з районної газети, його фотографії є в сільському музеї. Головою іншого був колишній червоноармієць Ющенко П. Л. Цей колгосп називався «Весела праця».
Aгітатори, що організовували колгосп, казали селянам: «Не возом, а безтаркою хліб на трудодні возитимемо». Коли ж настав час розраховуватись за працю, на трудодень видали лише по 400г хліба, а в 1932 році – лише по 200 г.
Селяни жили з того, що вирощували на присадибних ділянках розміром у 25-30 соток. Для корів, яких спочатку забрали до колгоспу, а потім все-таки дозволили утримувати в особистому господарстві, збирали бур’яни по полях. 
Перший голова кулажинського колгоспу "Весела праця” Ющенко П. Л. 1921
Майже всі роботи виконувались вручну. Колишні колгоспники «Заможного життя» згадують, що з механізації мали лише 2 жатки. В середині 30-х років в колгоспі з’явився трактор «ХТЗ». Колгоспові «Весела праця» повезло більше – вже у 1931 році там з’явився трактор «Універсал».
Колгоспники бідували. На трудодень отримували дуже мало (від 200 до 600г хліба в різні роки). Робота була дуже важкою, норми виробітку – високими. В колгоспі сіяли буряки, пшеницю, жито, коноплі, соняхи, садили картоплю.
|
