Геноцид 1933-го
Десятиліття відділяють нас від суперечливих і трагічних 30-х років. Жоден підручник історії не зможе об’єктивно змалювати трагізм часів колективізації та голодомору в Україні.
На жаль, живих очевидців голодних 1932- 1933 років у селі залишилось дуже мало (біля 10 чоловік).
Фотодокументів тих років теж не залишилось (надто страшним був у Кулажинцях той далекий рік, і жителям села ніколи було позувати перед об’єктивом фотоапарата).
Всі старожили згадують: 1932-го року врожай був меншим, ніж завжди, але достатнім, щоб пережити зиму і обсіятись весною. Та ще з осені комори обох колгоспів, що були утворені на території села, опустіли. Все зерно було здане за планом хлібозаготівлі. В колгоспі не залишилось навіть посівного зерна.
У листопаді 1932 року до села прислали загін комсомольців і військових, що вилучав хліб у селян. Колгоспники називали цей загін «буксирною бригадою» Слід сказати, що в інших селах Полтавщини такі продзагони теж отримали назву «буксирних бригад». Члени загону із залізними прутами нишпорили по хатах, забирали навіть вузлики з насінням, квасолею.
Явцева Катерина Павлівна згадує, що в господарстві батьків залишилось відро картопляного лушпиння з вічками, і те забрали уповноважені.
Люди пробували ховати збіжжя в печі, в коминах, в підпіччях, у ямах у дворі, але його знаходили і відбирали. Так постраждав Шкавро Степан, якого заарештували і засудили за те , що заховав від продзагонівців мішок зерна.
У голодному 1932-му році на трудодень у колгоспі не дали нічого, і селяни змушені були виживати як могли. Лише восени 1933-го колгоспникам видали на трудодень по 5 копійок та по 100г відвійок. Тому люди їли все, що було схоже на їжу: збирали залишки колосся , товкли спориш, лободу, калачики, квіти з акації, ходили під Вікторію та Короваї, де в полях кагатували буряки та картоплю, збирали напівгнилі коренеплоди, висушували крохмаль.
Фактично, вижити могли лише ті, хто зміг зберегти в обійсті корову. Яцута Ольга Павлівна згадує, як батько носив у село Вікторію молоко і міняв його на «пайок», який видавали працюючим у радгоспі – шматочок хліба. Цей шматочок робітник ділив на дві рівні частини і половину міняв на молоко, а батько Ольги Павлівни ніс цей шматочок додому і ділив на п’ять частинок – стільки голодних дітей чекало його в хаті.
Хижняк Софія Василівна згадує, як голодні люди чекали, доки на скотомогильник відвезуть здохлого від голоду коня. Тоді вони сповзались до могильника, відрубували шматки м’яса, довго варили вдома і їли.
Зима того року була лютою і сніжною, і знесилених людей правління колгоспу зобов’язувало прокидати сніг на вулицях. Дехто падав прямо на дорозі, і піднятися в нього не вистачало сил. Хто сильніший, міг протопити в хаті лозою, соломою, гичкою з картоплі чи пирієм з поля. Хто не мав палива – замерзав у холодній оселі.
Скільки кулажан стало жертвами голодомору, ми не знаємо, і вже, мабуть, не дізнаємося ніколи. Старожили згадують, що зимою 1932-1933 років померла не менш ніж половина села. У колгоспі була спеціальна бригада, членів якої підгодовували, щоб зберегти їм сили. Щоранку по селу їздила підвода і збирала померлих. Хижняк Софія згадує, що трун на всіх померлих не вистачало, тому людей ховали загорненими у рядна, по декілька в одній могилі на кладовищі, що знаходилося на північній окраїні села. Іноді на кладовище звозили ще живих людей. Яцута Ольга Павлівна згадала один випадок. У сім’ї Павленка Івана дочка помирала. Люди, які приїхали за трупами, вирішили, що вона все одно не виживе, і забрали на кладовище. Поховали її ще живою.
Від голоду люди втрачали навіть свою людську подобу. Явцева К.П. згадує, що поряд з оселею її батьків жила жінка на прізвище Чепурна Наталка. Чоловік її помер від голоду, а коли померли троє дітей, вона поварила їх трупи і поїла. Про цей, здавалось, неймовірний випадок, розповідають декілька старожилів. Трохимець Наталія Олексіївна згадує, що в селі було поширене ще одне явище. Ще з осені, коли по селу шастала «буксирна бригада» по збору хліба, односельці почали складати один на одного доноси, бо в донощиків забирали не все зерно, сім’ям донощиків робили деякі поблажки.
Керівництво колгоспу спочатку нічим не допомагало односельцям. Але, побачивши, що весняну посівну нікому буде здійснювати, намагалось хоч як-небудь допомогти односельцям. Для тих, хто ще в змозі був ходити на роботу, варили вариво з гнилої картоплі та полови і підгодовували ним людей. У школі дітей, які ще могли ходити, раз у день годували таким же варивом. Ці злиденні обіди врятували життя не одному жителю села.
На жаль, в «Книзі скорботи України. Голодомор. Полтавська область” по Кулажинській сільській раді надруковано лише три прізвища: Шкарбан Г.Ю., Головченко М.І., Рекун С.П. Нам стало відомо ще декілька прізвищ: Шкарбан А.Ю., Половка А.С., Рекун Й.С., Ситник І.Г., Павленко Г., Хижняк А.Т., Хижняк Г., Чепурний Іван та троє дітей, Рекун С.П., Сім’я Головченків (5 чоловік), сім’я Дячків (3 чоловіки).
Жертв могло б бути набагато більше, якби не людяність деяких місцевих активістів, які, ризикуючи своїм життям, рятували від голодної смерті односельців. У збірнику документів і матеріалів «Голодомор 1932-1933 років на Полтавщині» уміщена постанова Пирятинського райкому КП(б)У від вересня 1934 року «Про хід хлібоздачі по одноосібниках». Члену партії, голові сільради Кулажинець в цій постанові оголошується догана «за бездіяльність по хлібоздачі»
На протязі багатьох років проблема голодомору замовчувалася в радянській історії. Але в спогадах кулажан ці події залишились як одна з найжахливіших трагедій людства. Голодомор приніс багато втрат і страждань українському селянству. По сьогоднішній день люди , які пережили цю трагедію і залишилися живими, з жахом згадують страшний 1933 рік.
У другій половині 30-х років в Кулажинцях життя почало налагоджуватися. На початку 1936-го року всі жителі села вступили до колгоспу. В 1936 році колгоспи «Заможне життя» та «Весела праця» стали жити заможніше. На трудодень селяни одержували більше хліба. У 1936-1937 роках колгосп «Весела праця» зайняв навіть перше місце по виробництву зерна в районі. І в тому ж 1937 році жителька Свідок голодомору 1932-1933 рр. села Терещенко Марія стала делегаткою з’їзду рад УРСР, на якому приймалась у Кулажинцях Хижняк С. Т, 2008р нова Конституція УРСР.
В селі відремонтували школу, побудували два клуби, звели непогані господарчі будівлі. Чимало кулажан звели нові оселі.  
Педагогічний колектив Кулажинської Учні Кулажинської школи,1938 р.
семирічки, 1936 р. Колгосп отримав машинні молотарки, у передвоєнний час купили два трактори. Але все ж працювати було важко. Старожили згадують, що основні роботи виконувались вручну. Косили косами, сіяли вручну, основною тягловою силою в колгоспі були воли.
Воєнне лихоліття
Та мирне життя Кулажинець перекреслила війна. На долю кулажан випали ті ж випробування, що й на долю всіх українців: евакуація, окупація, тяжка німецька неволя, голод і холод, відбудова зруйнованого села. Відомості про роки окупації ми черпали з статистичних довідників, архівних документів, спогадів кулажан.
Перед окупацією частина кулажинських чоловіків була мобілізована до війська. Всього за роки війни 212 жителів кулажинець побувало на фронті. 123 з них не повернулись до рідного села. Імена їх викарбувані на обеліску Слави, що височить у центрі села. У 1996 році Кулажинці отримали «Книгу Пам’яті Полтавської області». Але, на жаль, імен декого із наших односельчан там не зазначено.
З перших же днів війни економіка села була переведена на військові рейки. У липні-серпні колгоспники зібрали урожай хліба і відправили його у тил. Худоба відганялась на схід. Але на початку вересня, коли радянські війська потрапили в оточення під Лохвицею, шлях відступу був закритий, і більшість колгоспників, що евакуювала худобу, змушена була повернутись назад додому.
Німці зайшли до села 18 вересня 1941 року. Сільські старожили згадують, як в село в’їхала група німецьких мотоциклістів. Дорослі намагалися не потрапляти на очі окупантам, а от діти з цікавістю розглядали чужинців. Марченко Софія Петрівна згадує, як німецький солдат зупинив мотоцикл, підійшов до дітей і роздавав їм шоколадки. Але діти ховали руки від страху. До солдата підбіг офіцер і хотів ударити і солдата, і дітей.
З першого ж дня німці почали запроваджувати в селі так званий «новий порядок». Замість колгоспу було створено господарський двір – власність німецької влади. Худобу із колгоспу роздали селянам, а потім протягом двох років відбирали на м’ясозаготівлю. Селян нагаями зганяли на роботу, майже нічого не платили. Школу спалили ще в 1941 році. В перші ж дні «нового порядку» дітям було наказано знести до центру села всі книжки. Німці підпалили їх, і більшість шкільних підручників згоріли. У декого з людей були радіоприймачі, їх теж було відібрано новою владою. Німці, які квартирували на подвір’ях кулажан, відбирали в людей худобу, різали її прямо в дворах.
Магазин у селі не працював, два роки селяни не могли дістати солі, сірників, гасу. З перших днів окупації німецька влада з допомогою місцевих поліцаїв склала список сільських активістів. 80 чоловік було призначено до розстрілу. Заарештували голову колгоспу «Заможне життя» Лихацького Тимофія Калениковича, Шкарбана Івана Овер’яновича, Шкарбана Гаврила Овсійовича, Пацюка Якима, Ющенка Павла Петровича, Хижняка Василя, Хохлова Терентія Авросимовича, Яцуна Микиту, Шкарбана Григорія та інших. 12 чоловік відправили до Слободи Петрівки і розстріляли за селом, заховали в протитанковій траншеї. Тепер на цьому місці стоїть обеліск, де викарбувані імена і наших односельців.
Для ведення підпільної роботи в селах району була залишена радянською владою група комуністів та комсомольців. Штаб підпільної групи знаходився в селі Теплівка. У Кулажинцях жив зв’язковий підпільників Рекун Іван Кіндратович. Про це підпілля пише колишній партизанський зв’язковий із села Олексіївка, Бровар Д.П. у своїй документальній повісті «Таємницю знала тільки Оржиця», яка вийшла в 1996 році у Полтаві. У 3 частині цієї книги Дмитро Бровар згадує, що в жовтні 1941 року 4 Кулажинських підпільники були присутні на партизанській нараді в Олексіївці. На жаль, Бровар називає імена лише двох із них: Рекуна Івана Кіндратовича та Рекуна Андрія Кіндратовича. Влітку 1942 року кулажинські підпільники були заарештовані та вивезені для допиту в Гребінку, а потім розстріляні під селом Тарасівкою. В шкільному музеї збереглись копії довідки, виданої на ім’я Рекуна Івана Кіндратовича, що він дійсно був членом підпільної організації, яка діяла на території сіл Смотрики, Теплівка, Олексіївка і Кулажинці.
Кожен шостий житель Кулажинець побував на примусових роботах у фашистській Німеччині. Сільський староста за допомогою поліцаїв складав списки молоді для відправки в неволю, але молодь тікала, ховалась, і тому поліцаї ловили дівчат навіть по весіллях. Марченко Софія Петрівна згадує, що три рази тікала з відправного пункту у Гребінці.
Несолодко прийшлося нашим односельцям у німецькій неволі. Кожен з них згадує тяжку працю, голод, знущання. Шкарбан Наталка Федорівна згадує: «у 1941 році восени зайшли німці, кинулись ловить і стрілять гусей по ставку (…). Молодь забирали до Німеччини. В кінці 1942 року втекла з села, але піймали, потрапила до Києва, звідти теж втекла. Три рази тікала. Казала: « Вбийте тут, а в чужу землю не піду вмирать», але до Німеччини таки потрапила.»
Хвалько Ганна Петрівна згадує: «В селі був господарчий двір, німці всіх людей зганяли на роботу, за неї нічого не платили. У кожного було 30-40 соток городу, з нього й жили. Молодих дівчат ловили прямо на вулицях відправляли до Німеччини.»
Влітку 1943 року стало ясно, що Червона Армія незабаром повернеться. Через село проходили німецькі частини, поліцаї почали розбігатися, німці намагались мобілізувати чоловіків на будівництво укріплень, тому жителі села тікали в болота. Відступаючі фашисти почали палити хати. Хто встиг, ховав збіжжя в ями, а худобу відводив в болота. Німці з автоматами і підрозділи власівців прочісували вулиці. Людей, яких зустрічали, вбивали.
Бабенко Марія Василівна згадує: «Німці підривали гребельку, побачили людину в хаті навпроти, вистрілили і вбили жінку”.
Перед заходом радянських військ 17 вересня до села потрапила група розвідника Федора Федоровича Колмакова. Німці, що засіли в колгоспному сараї, розстріляли групу з кулемета. А тіла Колмакова та двох невідомих солдатів місцеві жителі вночі поховали на краю поля. У 50-ті роки прах загиблих було перенесено у братську могилу в центрі села.
Радянські танки заходили із Сліпороду і з боку Архемівки. Жителі села радо вітали визволителів, але навіть у день визволення ще гинули люди. Щипайло Ганна Федосіївна згадує: «З Новодару стріляли німецькі снайпери. Коли зайшли червоноармійці, люди висипали на вулиці. Безугла Ольга подавала солдату кухоль води, німецький снайпер вистрілив у неї. Жінка загинула у день визволення». У Полтавському обласному архіві збереглись акти збитків, нанесених сільським жителям німецькою окупацією 1941-1943 років. Кожна сім’я кулажан втратила якесь майно, більше ста чоловік залишили без даху над головою, майже не було худоби. Загальна сума збитків в Кулажинцях становила 15 млн. 475 тис. 480 карб. Тільки на відбудову спаленого житла потрібно було витратити більше 3 млн. карб. У селі таких коштів не було. Дехто з селян зміг відбудуватись лише у 50-х роках.
Сім’я письменника Ю. Яновського і Кулажинці
З Кулажинцями 40-х років пов’язана доля родичів відомого українського письменника Юрія Яновського. Сестра письменника Олена Іванівна, її чоловік Федот Петрович Гапон вчителювали в селі Лішні Бишівського району Київської області. Там застала їх війна. Сім’я вирушила в евакуацію, але в Гребінці на Полтавщині Олені Іванівні та її чоловіку запропонували залишитися працювати в Кулажинській школі, бо за фахом вони були вчителями. З ними в Кулажинцях опинились мати Марія Мусіївна та діти Ніна і Олексій.
Не минуло й місяця, як родина опинилась на окупованій території. Олена Іванівна згадувала: «Федота Петровича, чоловіка мого, фашисти погнали на каторгу до третього рейху, залишилась я удома з дітьми і старою матір’ю. Гіркі, страшні дні рабства, що зненацька звалилися на нас усередині 20-го століття. Школу закрили. Я працюю в полі… Тікаючи, гітлерівці у безсиллі й люті спалили наші Кулажинці. Ми та інші односельці ледь уціліли у своїх льохах. Коли вилізли, оніміли. Навколо згарища, руїни, попелища, дим. Хата, в якій ми жили, згоріла. Поблизу стояв безверхий сарайчик. В ньому й оселилися разом із моєю подругою, вчителькою теж, її двома дітьми та бабою. Від хати залишилась піч з комином, у ній варили їсти просто неба».
В жовтні 1943 року до села, шукаючи своїх рідних, потрапив Ю. Яновський разом із своїми друзями : Миколою Бажаном та М.С. Хрущовим. 
Письменник Ю. І Яновський та М. С. Хрущов на руїнах с. Кулажинці в 1943 р.
Про цю зустріч писав спогади М.Бажан, тому ми можемо відтворити обстановку, в якій жили кулажани відразу після звільнення: «Це були землі тотального знищення. На попелищі сіл жаско і люто, як згорілий ліс, волали до неба чорні комини печей, хат не було, уціліли печі, комини, зяяли ями і льохи. Старий дід сидів, похнюпившись, на царині, і підійшов коли машина спинилась біля нього(…). Під чорним потрощеним комином над жалюгідним огниськом вовтузились дві жіночі постаті. Ближче не під’їхати. Заважали ями і руїни. Ми пішли втрьох»
Ю. І. Яновський з матір’ю Марією Мусіївною та
сестрою Оленою Іванівною. 1943 р.
Юрій Яновський пропонував родині перебратись до Харкова, але Олена ванівна відмовилась. Протягом багатьох років вона працювала вчителькою кулажинської школи, а її чоловік Федот Петрович Гапон був директором школи.
Спогади Олени Іванівни та її матері Марії Мусіївни лягли в основу відомого роману письменника Яновського «Мир» («Жива вода») . Чимало кулажан впізнавали себе в героях роману.
У другій половині ХХ століття
У перші ж дні після визволення в селі було відновлено колгосп. Відновились заняття в школі, почалась підготовка до весняних сільськогосподарських робіт. Кулажанам доводилось багато працювати, у селі не вистачало робочих рук, тому що 123 наших односельці не повернулись з фронту. В колгоспі працювали в основному жінки, старики та підлітки. Кожен житель Кулажинець, який народився в кінці 20-х – на початку 30-х років ,згадує, як підлітком працював на колгоспних роботах. Жили бідно. Більшість селян не мали даху над головою, зимували в землянках або по 4-5 сімей в одній хаті. В 1946 році село потерпало від засухи, почався голод.
Щипайло Ганна Федосіївна згадує, що рятувались від голоду бруньками дерев, ходили на болота по лепеху. Люди пухли від голоду, але масової смертності не було. Школярам допомагала місцева влада, дітей підгодовували у школі. Працюючим у колгоспі раз у день готували обіди, село зуміло вижити,
У 50-ті роки в Кулажинцях уже було 428 господарств, відбудовано більшість осель. На 1950 рік населення села налічувало 1448 чоловік.
Окрема сторінка нашої розповіді – історія будівництва сучасного приміщення Кулажинської школи. Перебуваючи восени 1943 року в Кулажинцях разом з Юрієм Яновським, Микита Сергійович Хрущов пообіцяв селянам збудувати нову школу замість спаленої фашистами. Обіцянку було виконано аж через 12 років.
Головою сільської ради ще в 1943 році було обрано Нечипоренка Якима Івановича. Багато разів він намагався розпочати будівництво школи, навіть, їздив до міністерства освіти УРСР. В село привезли цеглу, щоб будувати школу, але проект відправили до Яготина, і діти знову сіли за парти 1 вересня у пристосованих приміщеннях. Нечипоренко Яким Іванович не міг з цим змиритися, адже у нього були зобов’язання не тільки перед усіма кулажинськими дітьми.
Невдовзі після війни в одній сільській сім’ї народився хлопчик, щасливі батьки взяли кумом голову сільської ради Нечипоренка Якима Івановича. Хлопчика назвали Петриком. Хрещений батько пообіцяв, що коли маленький Петрик підросте, і прийде час йому іти у 1-й клас, то в селі буде нова школа. В 1955 році Петрик мав іти до школи, але вона так і не була побудована. Тоді Нечипоренко влітку 1954 року написав листа до газети «Правда». В липні до села завітали кореспонденти з газети. Дід Петрика Денис Бідненко був сільським сторожем і першим, кого побачили московські гості, познайомилися з майбутнім першокласником Петьком. У серпні 1954 року в газеті «Правда» з’явився фейлетон «Петина школа», після якого, кажуть, Микита Сергійович Хрущов згадав про свою обіцянку. В Кулажинці особисто приїхав міністр освіти, і було укладено договір про початок будівництва школи. Зводило школу 47-ме Лубенське будівельне управління. І в 1955 році кулажинські діти сіли за парти у новому приміщенні, а в 1957 році Кулажинська школа стала середньою. Тепер це найстаріша сільська середня школа Гребінківського району.  Кулажани, учасники будівництва місцевої школи. 1955 р. У 50-х роках село заліковує рани, нанесені війною. Крім школи в Кулажинцях відкрився фельдшерський пункт, в якому було навіть пологове відділення. Із протоколу засідання виконкому сільської ради від 15 вересня 1953 року ми дізнаємося, що в колгоспі вже збирають хліб комбайнами, відбудовані хати майже всіх селян. В той же час в протоколі фіксуються такі факти, як низький рівень дисципліни в колгоспі, процвітання п’янства та самогоноваріння у селі. Колгоспи занепадають, на трудодень селяни отримують дуже мало. У 1952 році господарства «Заможне життя» та «Весела праця» об’єднали в одне і дали йому ім’я Жданова, але справи в селі не пішли на краще. На трудодень колгоспники одержували 10-20 копійок. Жили дуже бідно, через непосильні податки частина селян змушена була кидати рідну оселю і їхати до міста. Частина кулажан завербовувалась і їхала до Полтави, Кременчуга на будівництво, на відбудову шахт Донбасу. Невідомо як би склалась доля більшості кулажан, якби в 1955 році головою колгоспу не було обрано Яновича Івана Кириловича, учасника Великої Вітчизняної Війни, майора запасу. 13 років Янович Іван Кирилович віддав Кулажинцям. До цього часу літні кулажани згадують цю людину добрим словом. Новий голова почав з того, що ліквідував самогоноваріння, налагодив дисципліну на робочих місцях. В кінці 50-х років в колгоспі була введена грошова оплата праці, збільшились заробітки у колгоспників, зріс матеріальний рівень життя. В 1956 році правління колгоспу викупило у МТС чотири трактори та два комбайни. За кермо комбайнів сіли Гоч Михайло Кирилович та Борщаненко Петро Леонтійович. Обновили господарчі будівлі в колгоспі. Голова піклувався не тільки про матеріальні досягнення, а й про духовне життя кулажан. У 1960 році в селі почали будувати будинок культури, який став до ладу в 1962 році. В селі було організовано духовий оркестр, спортивні секції, в тому числі стрілецький гурток, драмгурток, хор. Селяни були частими гостями бібліотеки, що відкрилась в клубі. Мали вони змогу долучитись і до матеріального комфорту. В селі було побудовано лазню, відкрито перукарню, почали будуватись дороги з твердим покриттям. На початку 60-х років колгосп у Кулажинцях зміцнів, приносив мільйонні прибутки, селяни стали жити заможніше, село залікувало воєнні рани. На жаль, в 1968 році по доносу на Яновича Івана Кириловича було зведено наклеп і його зняли з посади голови колгоспу.  Кулажани пережили численні укрупнення й розкуркулення, реорганізації, зміни голів колгоспу. Але село вистояло, розквітло. У 1975 році в Кулажинцях з’явились дороги з твердим покриттям, нові вулиці. У колгоспі затримувалась молодь. Керівництво будувало для молодих сімей житло. У 1987 році в селі з’явилась нова вулиця – Молодіжна. Не злічити кулажан, які прославили село своєю працею. Це перший комбайнер колгоспу Гоч Михайло Кирилович, механізатори Чавро Михайло Тимофійович, Жук Петро Сильвестрович, Закусилов Олександр Іванович, Половка Василь Максимович, Неживий Іван Панасович. Це доярки Горкун Марфа Іванівна, Шпак Софія Луківна та багато-багато інших. У 1985 році над Кулажинцями повіяло вітром перебудови. Жителі села відчули це з антиалкогольної кампанії, перейменування колгоспу. У 1986 році за наказом сільського начальства було зруйновано пам’ятник Жданову, що стояв біля сільської контори, та перейменовано колгосп у колгосп «Перемога». З цього часу село починає поступово занепадати. Знижуються врожаї та надої, зменшується заробітна плата, молодь виїжджає з Кулажинець За 17 років незалежності нашої держави кулажани не раз переживали труднощі. В 1996 році в селі відбулося розпаювання Приміщення Кулажинської зош І-ІІІ ступенів. 2008 р. сільськогосподарських угідь. Кожен член колгоспу отримав по 4га землі. Колгосп остаточно збанкрутів. Його було ліквідовано в 2002 році. Зачинив свої двері, а потім і повністю був зруйнований дитячий садочок. Але працьовиті кулажани не опустили рук. На землях нашого села утворено кілька селянських господарств: «Лана», керівник Рева Олег Васильович, «Відродження», керівник Гавриленко Ольга Павлівна, Стов. «Прогрес», товариство «Оберіг Т», керівник Бондаренко Микола Іванович, селянсько- фермерське господарство під керівництвом Терещенка Володимира Васильовича. Кулажани шукають роботу у навколишніх підприємствах , у місті Києві, село живе.
2010 році в селі з’явилось газове опалення.
Сучасні Кулажинці пишаються багатьма своїми односельцями, які прославили наше село. Це відомий спортивний коментатор, член спілки журналістів України, відомий телеведучий Савелій Сергій Степанович , генерал – лейтенант, начальник служби безпеки Московької державної економічної академії Демик Микола Кузьмович, редактор газети «Вечірня Полтава» Марченко Володимир, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, командир вертолітного полку Рекун Володимир Павлович. Багатьох славних людей дала Україні наша земля. Для українського села настали важкі часи. Чимало колись квітучих сіл обезлюдніли. Та я вірю, що село з такою цікавою історією, як у Кулажинець, не зникне з карти України.
Його жителі напишуть нові сторінки історії.   Савелій С.С., телекоментатор, член Марченко В. П., редактор газети Спілки журналістів України.2008 р. " Вечірня Полтава”,2008 р.
  Демик М. П., генерал-лейтенант, Рекун В. П., командир полку
професор, начальник служби безпеки вертолітників, учасник ліквідації
Московської державної академії аварії на ЧАЕС.
економіки . 1984 р.
|
